П Л А Н
1. Вступ.
2. Петро Калнишевський постать овяна легендами
3. Як Петро Калнишевський потрапив на Сч.
4. Вдносини кошового з росйським урядом, мператрицею Катериною .
5. Увязнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастир.
6. Дарунки кошового Петра Калнишевського.
7. Доля Калнишевського тамниця для всх, за винятком царського двору.
8. Висновок.
9. Список використано лтератури.
Гетьманьський перод ми ми видлямо осбно, бо обставини сторичн складаються так, що Украна у цю добу ста бльш-менш незалежною, власть гетьманська ста самостйнша; до Украни звертаються чужоземни володар та чужоземн держави, як до рвн, народ Укранський, хоч перебува тяжке лихолття через безнастанн войовнич наскоки, походи та бойовища, котр не давали ходити коло хлборобства тим нищили людей, та не про те була й думка у т кривав часи. Народ, котрий шука вол, домагаться, щоб коли не соб, то хоч дтям цого легче стало жити, забува за що-денн потреби живе тльки надю на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостйного вльного, кращого життя, потрбн були велик люде, котр здужали б зректися сам себе, змогли б забути усе задля добра свойому рдному крав. Та, на превеликий жаль, пд той час, пд ту годину, таких людей не трапилось у нас, а т, що орудовали у ту добу, бльш шукали сво власно вигоди, а за свох менших братв-поспльство мало гадали, мало пеклувалися, або й зовсм не дбали.
Одню видатною людиною в той час коли Украна вибилася була на волю, був кошовий атаман Петро Калнишевський.
(Останнй кошовий Петро Калнишевський)
Петро Калнишевський... Ця постать овяна легендами... При в'зд до древнього мста Ромни перед очима поста монумент на Покровськй гор. Цей пам'ятник останньому кошовому отаману Запорозько Сч Петру Калнишевському спорудили його земляки влтку 1990 р., готуючись до 300-рччя вд дня народження "козацького батька". Встановлено його на мсц, де знаходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти останнього кошового освячена 1770 р. Тривалий час його м'я було оповите тамницею. Хто вн борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилсть, чи мученик за кращу долю УкраниЧому свтова громадськсть схиля голови перед легендарним лицаремПереважна бльшсть дослдникв, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпдставно стверджу, що походить вн з козацько старшини, з укрансько шляхти. Те, що згодом вн став дуже багатим козаком, дворянином безперечно, але про соцальне становище його пращурв даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове заселення Посулля на Роменщин почалося лише псля мирно постанови 1618 р. мж Московщиною Польщею.
1624 р. на берез р. Сули осло 100 дворв переселенцв з Правобережно Украни, це поселення стало називатися слобода Пустовйтвка. В той же час неподалк, в ншому мсц, на берез р. Сули осло 50 дворв заснували вони слободу Вйтвку. Натод в Роменському острожку було 300 дворв. Через клька рокв Пустовйтвку та нш слободи спалили московськ ратн люди пд проводом карачавця . Буцнва, послан путивльським воводою, князем Московсько держави С. Прозоровським, а хнх жителв вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому мсц, про що доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков у червн 1628 р.
23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузн писали у лист: "2 червня посилали вони для зсилки литовцв карачавця . Буцнва, а з ним... дтей боярських отаманв, козакв по государевому указу 1000 чоловк. 1 червня в 12-й день . Буцнв голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на рчц Сул з 4-х слобд Волково, Охмилово, Пустовйтвки й Вйтвки людей побили, а двори ввесь завод спалили. А у Волковй було 40 дворв, у Пусто-вйтвц 100, а у Вйтвц 50, а в Охмиловй 10, а всього 200 дворв" (Волкова сучасне село Вовкавц, Охмилова село Хмелв). Це було прикордоння, на ц земл претендували Москва, Варшава. Лише псля польсько-московсько вйни 16321634 рр., у якй Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорв про лню кордону було встановлено 1638 р. так звану "Путивльську межу" Пустовйтвка та нш ближн слободи й поселення остаточно ввйшли до Польщ й були офцйно включен до складу Реч Посполито.
Ось тут, на тривожному прикордонн, народився 1691 р. майбутнй кошовий отаман Запорозько Сч Петро ванович Калнишевський. Вн був найстаршим сином, але не диним. Як встановив кразнавець Ф. . Сахно, 1771 р. священиком Миколавсько церкви в мстечку Смлому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен вановична цьому "приход аж до сво смерт 1796 р.". Пустовйтвка тод належала смлянському сотнику В. Громец, товаришев Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смлянськй сотн значиться козак Панас Калнишевський, котрий пдписав переписну вдомсть разом з сотником.
Як Петро Калнишевський потрапив на СчПро це розповда легенда, записана вже 1969 р. в сел Пустовйтвка. Восьмирчний Петрик, син козацько вдови Агаф, пас худобу за селом, коли побачив невеличкий кнний загн запорожцв. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати йому спробувати козацько люльки. Це розважило запорожцв, вони зупинилися й почастували пастушка "носогрйкою".
А куди ж ви йдететой до них.
На Сч, хлопче!
Так взьмть же й мене з собою!
Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сдай ззаду, дозволив сотник, той, що "носогрйку" йому позичив. Ти, видать, хлопець бдовий, будеш мен джурою.
Петрика двч просити не довелося вн вдразу вихопився на коня.
А батько ж що скажеспитав сотник.
А нема в мене батька, похнюпився Петрусь. Загинув.
Ну то будеш мен й за сина.
подалися вони туди, де "Луг батько, а Сч мати", побрела череда в село сама, вже без пастуха...
1760 р. смдесятирчний Петро Калнишевський був "вйськовим суддею Вйська Запорозького низового". Це була за свою владою авторитетом друга особа псля кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За смдесят рокв бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого вйськового й полтичного досвду, став видатним полтиком воначальником свого часу, пройшовши довгий шлях вд козацького джури, молодика, до кошового отамана, "батька" синв "плодовито матки козацько". "Петро Калнишевський, отаман Кошовий вйська Запорозького з отаманною з всм старшим меншим товариством", таким титулом пдписував вн документи, листи укази счов. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку вйську Запорозькому за доблесть у росйсько-турецькй вйн, а самого кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з дамантами, найвищою вдзнакою мперорденом Андря Первозванного. 1773
р. йому було присвоно вйськове звання росйсько арм "генерал-лейтенант".
Саме з цю медаллю на грудях зображений Петро Калнишевський на кон Счово Покровсько церкви. Ця кона намальована не ранше 1770р.тобто вже псля того, як Калнишевського було нагороджено медаллю, що да можливсть бльш-менш точно датувати цей шедевр укранського конопису. Це чи не дине прижиттве зображення Петра Калнишевського, що збереглося до наших днв. На цй "Покров" ми бачимо лтнього, сивого, дещо бульбоносого чоловка з козацьким чубом "оселедцем"; середнього на зрст. Вн у червоних шароварах кунтуш, темно-синй свит, пдперезанй розшитим золотом широким поясом, з великою медаллю на грудях традицйною шаблею на лвому боц. Оч Петра Калнишевського зведен догори, до дви Мар, вн молиться, про що свдчить напис, звернений до Божо Матер. Вс зображення козакв на цй кон дуже ндивдуальн, я б сказав, портрети (а х на цй "Покров" шестеро зображено). Розмри ц дерев'яно кони 49Х32,5 (см), написана вона темперою, олю.
Вперше кошовим отаманом Петро Калнишевський став 1762 р. займав цю посаду менше року. У вересн 1762 р. Калниш разом з вйськовим писарем, счовим . Глобою, зустрчався в Москв з царицею Катериною II. Тод ще . Глоба 9 вересня пд час коронування цариц виголосив блискучу промову, яка дуже й сподобалася. Мабуть, тод Петро Калнишевський не дуже зацкавив царицю, бо з посади кошового отамана його усунули. 1753 1756 рр. царський уряд скасував вибори на Сч й вдтод кошового та нших кервних осб обирали, як правило, не на загальновйськових радах, як ранше, а на обмежених кльксно й яксно сходках старшини, де здебльшого затверджувалися рекомендован царицею та представниками кандидатури. Але ц царськ закони козацтво дуже часто гнорувало, обираючи найдостойнших найавторитетнших. Одним з таких обранцв козацько громади й був Петро Калнишевський, котрий у счн 1765 р. всупереч царськй вол знову став кошовим отаманом. Про це свдчить "Справа про самовльне обрання козаками отамана Коша Запорозько Сч Калнишевського". Розпочата 12 лютого закнчена 16 березня 1765 р. бльше мсяця спецальна слдча комся з Петербурга розслдувала цей вияв "зухвало непокори свавлля" запорожцв. Та, з огляду на майбутню вйну з Туреччиною (царська Рося тод пробивалася до Чорного моря), в якй укранському козацтву вдводилася чи не виршальна роль, цариця Катерина II примирилася з самовльним обранням Петра Калнишевського кошовим, змнила (на якийсь час) гнв на милсть, визнала його на цй посад, враховуючи великий авторитет серед козацтва. Так Петро Калниш став кошовим вдруге й остаточно аж до зруйнування Сч, тобто на десять рокв пдряд, "чого зроду-вку не бувало".
На кнець свого снування Запорожжя опинилося у вкрай складному становищ: його земл постйно захоплювали росйськ вельмож та помщики, х роздавали ноземним колонстам, що спричинили безперервн прикордонн суперечки сутички. Непевнсть, тривожнсть свого становища зрозумла й вйськова маса, козацтво це й було одню з причин незвичайного для Запорожжя багаторчного отаманства Калнишевського. Незважаючи на майже безперервн бойов д, вн не тльки захищав кордони запорозько територ, а й всляко прагнув якнайшвидше заселити велик безлюдн простори, сприяв переселенню селян з Украни на вольн земл.
Вс запорозьк володння або "вольност" займали величезну територю, яка в 1770-х роках складалася з само Сч, восьми паланок, де було 45 сл 1600 хуторв-зимвникв. Та особливо дбав про заселення цих просторв П. Калнишевський, створюючи "економчну базу козацько республки". Не випадково ж саме тод народилася приказка:
"Як був кошовим Лантух, то не було хлба й для мух, а як став кошовим Калниш, то лежав на стол цлий книш". Завдяки його турботам у дикому степу виростали нов селатак, зокрема, виникло й село Петриквка на Днпропетровщин, назване на честь кошового. Вн намагався вести самостйну полтику, в мру можливост уникаючи конфронтац з царизмом.
Отож не можна погодитися з твердженням багатьох дослдникв, що Калнишевський "врою правдою служив цариц та росйському уряду": стосунки мж обома сторонами були далеко не безхмарними та однозначними. Так, у счн 1767 р. полковий старшина Павло Савицький написав цариц в Петербург донос про те, що Петро Калнишевський разом з вйськовим писарем . Глобою вйськовим осавулом П. Головатим виршили: якщо найближчим часом прикордонн суперечки мж Кошем Росю не розв'яжуться на користь Сч, то вони виберуть у вйську з двадцять чоловкв добрих пошлють до турецького мператора з проханням прийняти х пд турецьку протекцю. У свой прац "В'язн Соловецького монастиря" професор, доктор сторичних наук Г. Г. Фруменков писав, що наскльки дозволяють судити матерали, уряд не дав ходу цьому документу. Вн вважав його наклепницьким не сумнвався у вдданост кошового. "Ми нколи найменшого сумнву мати не могли про вашу з усм вйськом до нас врнсть",писала Катерина II Калнишевському 19 грудня 1768 р. Тому доносу Савицького не було дано ходу. Кошового нколи не звинувачували у державнй зрад. Вн так помер, не знаючи про донос Савицького; цей папр здали до архву як несправедливий, вклавши до течки, куди пдшили розпорядження 1801 р. про "надання Калнишевському свободи". Дал спробумо довести хибнсть ц верс.
Поки що ж питання ста так: а чи справд донос Савицького не мав пдставУ "Манфест" Катерини II вд 3 серпня 1775 р. про зруйнування Запорозько Сч, серед перелку багатьох царських "звинувачень", прямо вказано: "Не для чего равным образом и того скрывать, что при самом начале последней с Портою Оттоманскою войны, многие из Запорожских козаков умышляли, забыв страх Божий и должную нам и Отечеству верность, передаться на неприятельскую сторону, каки в самом деле ни известия войскам нашим не подали они о приближении к границам тогдашняго крымского хана...". Отже, як бачимо, пдозра таки була; вона згодом, через клька рокв, переросла в пряме звинувачення.
У цьому ж царському указ запорожцям ставлять на карб, що "заводя собственное хлебопашество, разторгали ониж тем самое основание зависимости их от Престола Нашего...".
Кримський хан Крим-Грей теж прагнув залучити на свй бк козакв, свдчення про постйн тамн зв'язки його з Кошем. Так, у жовтн 1768 р. Крим-Грей надсила кошовому Калнишевському грамоту з пропозицю повернути Запорожжю купцв, козакв, чумакв, яких захопили в ясир татари. Крим-Грей виявився людиною слова незабаром вн справд звльнив полонених, без будь-яких попереднх умов. Лише псля того, як вони повернулися з Криму в Украну, Кш Запорозький нформував про цей факт царського намсника, кивського генерал-губернатора Ф. Войкова Катерину II. Мабуть, це й стало причиною написання процитованого листа Катерини до Калниша. Отже, мамо доказ прямих дипломатичних тамних зв'язкв мж Сччю Кримом
васалом Туреччини, з якими тод царська Рося перебувала в стан вйни. Це не заважало запорозькому вйську на чол з Калнишевським доблесно воювати на боц Рос.
Звичайно, царицю з колонзаторською полтикою обурювала незалежнсть Коша Запорозького, але доводилося миритися й дивитися на це крзь пальц, щоб не ризикувати втратою надто виршального союзника. Петро Калнишевський як справжнй патрот Украни, не мг не розумти, яка доля чекала його народ, прикутий до колсниц царсько Рос.
Знищити укранський народ як нацюбуло метою Катерини II. "Приднан крани непристойно називали чужоземними поводитися з ними на такй пдстав бльше, нж помилка, ц провнц належить найлегшим способом привести до того, щоб вони обрусли й перестали дивитися, як вовк до лсу",писала Катерина II в настанов генерал-губернатору князю Вяземському.
"...Тут ми мамо справу з неприкритим насильницьким завоюванням чужо територ, з простим грабунком", так охарактеризував цю полтику росйського царату Ф. Енгельс. Якщо зробити екскурс в сторю, то переконамося, що Катерина II вдверто, послдовно (й успшнона жаль) проводила, полтику колонзац русифкац Украни, розпочату вдразу псля 1654 р.
Ще не встигли висохнути пдписи на Переяславськй угод 1654 р. про союз Украни з Росю, як того ж року П. Тетеря пише царев Олексю холуйського листа, в якому циганить у нього грамоту на мстечко "Смле з околицями з пдданими в ньому будучими з всма землями... з всма належними полями, лсами, уходами та озерами... щоб бути вльним над своми пдданими...". Цар дав йому таку грамоту, але см-ляни, довдавшись про це, ледь не вбили самого Тетерю вигнали його разом з росйським посольством з мстечка. Росйськ вйська вже тод зробили спробу окупувати Украну. Та 28 червня 1659 р. вони були розгромлен пд Конотопом укранськими козаками. Коли звстка про х розгром дйшла до Москви, то цар з переляку велв готувати столицю до оборони, наказав усьому люду виходити на фортифкацйн роботи, сам брав у них участь готувався до вдзду в Ярославль, остергаючись, що Москву штурмуватимуть укрансько-козацьк вйська. Та, згодом, оговтавшись, цар його "апарат" вмло використали особист амбц та мжусобн чвари укрансько старшини й оволодли ситуацю, нацьковуючи х помж собою. Звдтод й почалася гризня за гетьманську булаву, царську милсть, матност, за все ж розплачувався наш народ. Вже в жовтн 1665 р. колишнй джура Богдана Хмельницького гетьман . Брюховецький передав Украну у володння росйського монарха погодився на присутнсть гарнзонв царських вйськ в укранських мстах пд командуванням вовод, а за це його нагородили дружиною, дочкою московського боярина Дарюдалекою родичкою царя.
За порадою придворних, Брюховецький як новоспечений родич царя, пише йому "чолобитну" з проханням надати вдповдне звання, ста "московським боярином". Вн був одним з перших, але не останнм лакузою.
Згодом, вже у XVIII ст., росйська мператриця Анна оанвна видала вельми цкавий секретний указ "Про шлюби малоросв". "Щоби цей малоросйський народ охоту мав своячитися до свойства вступати з нашим, великоруським народом ... того повелвамо вам, щоби ви секретно трудились; укранцв вд свойства з ншими закордонними жителями вдводили, а заохочували х спритним, чином приводили в свойства з росянами, доб вони сволись до шлюбв вступали з нашими росянами, а це тримати надто секретно" (Моск. арх. Мн. юстиц 791806 р.). Наказ цей був адресований кервнику "Малорос" князю О. Шаховському 1734 р. Вдразу псля приднання Украни до Московщини царизм наступив на суверенн права укранського народу та на залишки його державност (Переяславськ статт 1659 р., Московськ статт 1665 р." Андрусвське перемир'я 1667 р., Глухвськ статт 1669 р., зводили на нщо угоду в Переяслав 1654 р,.). У хд йшли вс методивд терору, нтриг до секретних указв на кшталт "Про шлюби малоросв", за якими генерали виступали в рол свашок.
Заслугову на увагу й, Ставлення Петра Калнишевського до гайдамацького руху. На останнй, печатц Сч був напис: "Печать войстка Ее Императорского Величества Запорожского низового". Отож, Петро Калнишевський був змушений хоча б про людське око виконувати накази "Ее Императорского Величества", зокрема, щодо боротьби з гайдамацтвом, як от хоча б "Указ Императрицы Екатерины о том, что она никому не давала полномочия возбуждать востания в Королевстве Польском" вд 9 липня 1768 р. Як вдомо, гайдамацький рух починався ще на початку XVIII ст.вперше в сторичних документах гайдамаки згадуються 1717 р. Цей рух мцнв не раз переростав у народн повстання, зокрема, 1734, 1750 рр.апогем же його став 1768 р. Мж цими вибухами народного гнву бойов д гайдамакв нагадували безперервну партизанську вйну. Для боротьби з ними царизм залучав "вйсько запорозьке низове". Повстання козакв на Сч 26 грудня 1768 р. було викликане вимушеною участю 14 запорожцв, у каральних акцях. Петро Калнишевський разом з ншими старшинами, переховавшись у церкв, врятувався вд гнву розлючено козацько "сроми" втк в одяз ченця. Повстал ж, насамперед, звльнили з в'язниц захоплених гайдамакв озброли х.
Укранському народу впеклися не лише нелюдськ знущання польсько шляхти на Правобережж, але й утиски та визиски росйських колонзаторв. Створена царизмом для експлуатац та гноблення Лвобережно Украни так звана "Малоросйська колегя" довела народ до вдчаю це про не писав Георгй Кониський: "Канцеляря ця так упилася кров'ю, що якби перстом вседержателя ткнути на тому мсц, де вона була, з земл б фонтаном бризнула людська кров".
Як вдомо, значна частина гайдамакв була запорожцями, зокрема й кервник Колвщини "гетьман князь смлянський" Максим Залзняк. Повстанц знаходили на Сч притулок захист, переховувалися тут вд неправого суду польсько шляхти та царських поспак. хоча ще 5 грудня 1755 р. гетьман К. Розумовський (за дорученням царського уряду) написав кошовому отаману Сч Григорю Лантуху (Федорову) указ про боротьбу з гайдамацтвом, на нього не дуже зважали. Коли ж 1768 р. спалахнуло повстання гайдамакв"Колвщина" (жорстоко придушене наступного року спльними зусиллями польсько шляхти, росйських вйськ загонв кримського хана), козаки були, либонь, чи не основною ударною органзуючою силою цього народного руху. Так, запорозький осавул, отаман гайдамацького загону Губа казав, коли до нього придналися ще 500 запорожцв: "Ляхв мен бити вже нчого, вони вже розбит, а буду рзатися з москалями". 6 квтня 1769 р. отаман Губа з невеличким загоном, вдбившись вд свох основних сил, загинув у жорстокй нервнй сутичц з росйськими вйськами.
Кошовий же Петро Калнишевський, одержавши вд гумена Мотро-нинського монастиря Мельхседека Значко-Яворського манфест цариц Катерини II з закликом до гайдамацького повстання пдтримки Ко лвщини, засумнвався в його правдивост (манфест
цей був фальшивий, виготовлений Мельхседеком) дав його писарю . Глоб. Той вдразу впевнився в пдробц переконав кошового не втручатися в цю справу. гумену ж Мельхседеку було дано вдповдь: "Коли б велика монархиня вимагала насправд служби козакв у Залзняка онти, то вона б послала свй указ не через гумена, а через особливого посланця, як це завжди було в Запорожж". Що не завадило Петру Калнишу, мж ншим, вдразу псля цього тамно посилати на пдмогу гайдамакам загн на чол з С. Гаркушею, якого кошовий добре знав. Гаркуша згодом подружився з . Гонтою, став його бойовим побратимом, а псля вроломного захоплення росйськими вйськами . онти й М., Залзняка, повернувся на Сч брав участь у росйсько-турецькй вйн 17681774 рр., у походах на Очакв Хаджибей пд командуванням П. Калнишевського.
хоча Колвщина була жорстоко придушена, опр тривав. Вже 1774 р. вельможн магнати польсько шляхти (граф Ф. Потоцький, князь Четвертинський, Квяткевич та н.) звернулися до Калнишевського з проханням захистити х вд гайдамацтва запорожцв, але намарне.
Звичайно, росйський царизм не мг миритися з некерованстю Запорозько Сч, з демократичними волелюбними звичаями. На земл ткали вд закрпачення селяни, а козаки не видавали вткачв нколи й нкому. Особливо збльшився приплив переселенцв на земл Запорожжя псля скасування гетьманського управлння на Лвобережнй Укран проведення генерального опису Лвобережжя (17651769 рр.) з метою збльшення зборв у царську скарбницю покрпачення вчора ще вльних господарв у "городах" ("городами" запорожц називали гетьманську Украну, тобто т десять полкв, що утворювали Гетьманщину).
Запорожц брали активну участь у визвольнй вйн 17731775 рр. пд проводом О. Пугачова (Омелька Пугача), котрий перед цим набув, так би мовити, бойового досвду в повстанн гайдамакв (Колвщин) 1768 р.: дан про те, що вн сам якийсь час був запорожцем. Ця вйна похитнула Росйську мперю, перелякала Катерину II, тсн зв'язки повсталих з Запорозькою Сччю, звичайно, прискорили прийняття ршення про знищення цього розсадника бунту й непокори, чи не диного острвця свободи в абсолютистськй держав необмежено монарх. Запорозька Сч була потрбна росйському царизмов доти, доки мперя воювала з Туреччиною, розширювала сво пвденн володння, пробиваючись до Чорного моря. Тут без козакв обйтися було важко вони кордони охороняли, приймаючи на себе перш удари, в походи на туркв та хнх союзникв разом з росйськими вйськами ходили (у XVIII ст. козаки брали участь у чотирьох вйнах Рос з Туреччиною), розвдку вели.
Особливо вдзначилися запорожц в останнй (для Сч) росйсько-турецькй вйн 17681774 рр., коли всьому вйську козацькому низовому за доблесть оголосила подяку цариця Катерина II, а кошового Калнишевського, як уже згадувалося, вйськового писаря Глобу 1770 р. нагородили золотими медалями (писаря, щоправда, медаллю без дамантв).
Запорозьке козацтво на якийсь час стало "модним" у придворних колах Петербурга. Багато росйських вельмож офцерв прагнули записатися в рестри Вйська Запорозького, уславленого батальними перемогами. Запорозьким козаком записався майбутнй видатний полководець Втчизняно вйни 1812 р. М. . Кутузов, вдомий вчений Леонгард Ейлер
4 серпня 1770 р. записався до Кущвського куреня, туди ж 1772 р. записався фаворит цариц, новоросйський генерал-губернатор Г. По-тьомкн, котрого козаки, за свом звичам, нагородили прзвиськом Грицько Нечосачерез велик букл його перуки. Пдступний, пдлий, вн став одним з могильникв Сч. На лестощ не скупився... "Запев няю вас чистосердечно, що жодного випадку не пропущу, де вбачатиму принести будь-яку бажанням вашим вигоду, на справедливост й мцност засновану, писав 21 червня 1774 р. новоросйський генерал-губернатор Потьомкн Калнишевському, котрого величав "нерозлучним другом", "милостивим свом батьком".
Та не мине й року, як Запорозька Сч буде знищена саме стараннями Потьомкна, котрий 23 квтня 1775 р. виступить на засданн царського уряду з проектом лквдац. Доки розроблявся план ц карально операц, цариця Катерина II у свох листах на Сч "з матрною нжнстю щедрстю" обцяла запорожцям золот гори, присипляючи хню пильнсть. А тим часом придворний росйський сторограф нмець Герард Мллер, за дорученням уряду, розробив так би мовити "теоретичне забезпечення" для ц ганебно акц, "науково обгрунтував" необхднсть законнсть, похапцем сотворивши доповдн записки "Коротку виписку про малоросйський народ запорожцв" та "Мркування про запорожцв". Монархст крпосник, Мллер, будучи виразником офцйних поглядв на запорозьке козацтво як гнздо крамоли, доводив, що Сч "не ма права на снування", при "несамовитому управлнн", "злодйських умислах" "полтичною потворою". Насправд ж усе було простше й страшнше псля перемоги над Туреччиною, фактичного пдкорення Кримського ханства (офцйно ж Крим увйшов до складу Росйсько мпер 1783 р.), потреба в Запорозькй Сч, на думку цариц, вдпала, а снування цього "острвця, свободи" в тилу мпер було надто небезпечним для монарх суперечило колонзаторськй полтиц царсько Рос.
На початку червня 1775 р. величезне вйсько пд командуванням генерал-поручика П. Текеля рушило в напрям Запорозько Сч. Виходець з сербського дворянського роду, колишнй австрйський офцер П. А. Текелй був типовим "ландскнехтом". Йому й доручила цариця провести цю операцю. Понад 100 тис. чоловк налчувалося у пдпорядкованих йому десяти пхотних, тринадцяти донських козацьких, восьми кннотних регулярних полках, двадцяти гусарських смнадцяти пкнерських ескадронах, як п'ятьма колонами з рзних бокв тамно наближалися до Сч. В нч на 4 червня (17 червня за новим стилем) 1775 р. царськ вйська оточили останню Запорозьку Счневелике укрплене мстечко, де були одна велика церква, 38 великих будвель, так званих "куренв", 500 козацьких, майстерованих торгових будинкв. Момент нападу був вибраний вдалона той час у Сч перебувало лише клькасот душ, решта розбрелася по зимвниках, паланках, промислах, дехто подався на "городи" провдати близьких псля тривало криваво вйни. Це не означа, що козаки не могли оборонятися (сили були нервними).
Про що думав 84-рчний кошовий Петро Калниш, дивлячись з валу счово фортец на царськ вйська, що заповнили весь прилеглий степ аж до обрюЗгадував ус поневряння запорожцвБезперечно одне вн розумв, що будь-який опр навал царських вйськ приречений надто нервними були сили: сотня москалв на одного запорожця. Безглузде кровопролиття з наступним кривавим масовим терором год чекати пощади... Якщо ж здатися добровльно, то залишаються хоча б яксь шанси вижити. А козаки рвалися в бй. Ось як розповдають про це сторичн псн:
Та позволь, позволь, пане кошовий,
Нам на башти стати,
Нам старшому генералу
З плеч голвку зняти...
Та
не позволиш з тесаками
Позволь з кулаками...
Ой крикнув же та Калниш кошовий
На Покровськй дзвниц
Ой, кидайте ж ви, славн запорожц,
пстол й рушниц.
Та й не позволю, славн козаченьки,
Вам на башти стати.
Ой не позволю крвцю християнську
Марно проливати.
...Ой, у суботу у полудн
Москва наступала;
А в недлю до схд сонця
Лагер розбила...
Ой уже ж наш славн запорожц
Та й невесел стали,
Ой, облягли х москал
Та всма сторонами.
Ой кругом церкви, церкви счово
Ой караули стали,
Ой, священику отцю Володимиру
Та служити не дали.
Ой летить бомба з московського боку,
Та й посеред Сч впала...
Петро Калнишевський счова старшина здали росйським вйськам Сч без бою. Загарбники пограбували вйськову скарбницю, вивезли з сховищ зброю з припасами, архв Коша Запорозького. Понад 5 тис. запорожцв псля зруйнування Сч втекли за Дунай заснували там Задунайську Сч. Ну а що ж сталося з Петром КалнишевськимВс дослдники однозначно стверджують, що його, разом з козацькою старшиною, вйськовим писарем . Глобою, вйськовим суддею П. Головатим, вйськовим старшиною А. Порохнею, полковником Чорним, С. Гелехом, . Куликом, . Гараджою,-курнними отаманами О. Параличем, М. Головком та ншими було заарештовано, а хн майно описане й конфсковане. Заарештувати заарештували, але чи вдразу псля захоплення СчЦе, як на мене, теж принципове питання. Принаймн стосовно Петра Калнишевського, то пдстави сумнватися в його негайному арешт в червн 1775 р.
Як вдомо, козацьку укранську старшину Катерина II зрвняла в правах з росйським дворянством. Наприклад, А. А. Головатий писар при кошовй адмнстрац, полковий старшина, псля зруйнування Сч 1775 р.каптан росйсько арм, брав участь у формуванн з колишнх запорожцв Вйська врних козакв, пзнше перейменованого на Чорноморське козацьке вйсько, де займав посади вйськового судд кошового. Досить таки типова доля для врнопддано козацько старшини, лояльно до цариц. Зрештою, про це йдеться в манфест Катерини II вд 3 серпня 1775 р.
Не зайвим буде процитувати рядки з манфесту: "всем же старшинам, кой служили порядочно й имеют одобрения от наших вонних начальников, службе й званню их получат степени". У Петра Калнишевського були "одобрения" вд само цариц нагороди, подяки, високе вйськове звання.
Катерина II була пдступною, жорстокою, але хитрою й розумною мператрицею, котра ревно дбала про свою репутацю "гуманстки благодйниц". Чи переслдувала б вона 85-лтнього старця, якби вн не становив для не реально загрозиТим бльше героя вон, генерал-лейтенанта, кавалера ордена Андря ПервозванногоДуматься, що Петру Калнишевському було надано можливсть повернутися на свй хутр-зимвник Гетьманку на рднй Роменщин, щоб тихо доживати вку. Манфест Катерини II вд 3 серпня 1775 р. ставив, на думку цариц, крапку на цй "полтичнй потвор": "Сч Запорозька остаточно вже зруйнована, з знищенням на прийдешн часи й само назви запорозьких козакв, не менш як за образу нашо мператорсько величност, через вчинки зухвальства, що чинен були вд цих козакв непокорою нашим височайшим повелнням".
У метричнй книз Миколавсько церкви мстечка Смлого запис на полях, датований липнем 1775 р.: "Брат Петро на Петра й Павла був печальний зело, молю бога за нього". Свято Петра й Павла-, як вдомо, 12 липня. Отже, Сч до цього часу було уже зруйновано. В журнал "Киевская старина" 9 за 1887 р. було надруковано нформацю "Клопотання Потьомкна про замну запорозькй старшин смертно кари ув'язненням у монастир", де йдеться про Петра Калнишевського. Це звернення Г. Потьомкна до цариц написане в травн 1776 р., майже через рк псля зруйнування Сч. Де був Калнишевський весь цей часУ контор вйськово колег в Москв клька версй.
Одна з них подана в московському тижневику "Неделя" 13 за 1965 р. Житель Роздорсько столиц . В. Проколов, збираючи на Дону нформацю про скарб С. Разна, випадково натрапив на слд ще одного скарбу запорозького. Розповв йому про це донський козак, у родин якого тамниця скарбу передавалася з дда-прадда "вд самого Калниша". Можливо, мова йшла про майно останнього кошового, котрий, за переказом, псля зруйнування Сч втк на Дон. Ймоврно, що Петро Калниш мг переховуватися серед врних йому людей у Роздорах одному з багатих козацьких мстечок. Вдомо, що з втечею Калнишевського зникли слди запорозько казни. Чи не залишилася вона (принаймн значна частина) на ДонуА можливо, скарб останнього кошового закопаний ближче, на дороз з Сч на Дон на таку думку наводить розповдь ще одного скарбошукача з Таганрогу М. С. Овчарова.
А було це так. Його прадда разом з родиною та ншими селянами привз помщик з Рязансько губерн в Приазов'я ще на початку XIX ст. для освоння безлюдних земель "Дикого поля". Пд гам, бля злиття двох струмкв, заснували село, збудували помщицьку садибу. Овчарови виршили викопати криницю у двор, щоб не тягати воду з "копанки", бля струмка. Десь на другому метр глибини ями лопата потрапила на щось тверде. Витягли один обгорлий обрубок дерева, другий, третй... На глибин двох метрв ними виявилася щльно завалена вся земля. Отож, забобонн селяни, перехрестившись злякано, загорнули цю "нечисту" яму землею, а колодязь викопали в ншому мсц. А через багато рокв у двр Овчарових забрв старий хворий втомлений дд, який, вдпочивши, розповв, що десь пвсотн лт тому загн запорожцв, ткаючи вд погон, закопав у цих мсцях, крокв за триста вд криниц, велик скарби. Не виключено, що це був загн Петра Калниша, який не ризикнув хати з казною повз вдбудовану Троцьку фортецю в Таганячному роз, повз численн сторожов пости роз'зди царсько арм в Приазов'. Отож виршили прориватися на Дон без скарбв, а х приховати до кращих часв у надйному примтному мсц. Залишки ж вд вогнищ закопали в землю замаскували, щоб не привертати до цього мсця уваги.
Псля зруйнування Запорозько Сч Петро Калнишевський пдпльно проводив роботу по встановленню контактв з тю козацькою старшиною, яка залишилася йому врною, аби самовльно вдновити Сч в ншому мсц за межами Росйсько мпер, за що й був засуджений до смертно кари з замною довчним ув'язненням у Соловецькому монастир. На так роздуми наводить ця публкаця та нш факти. Звичайно, це гпотеза, не бльше, але не позбавлена логки. Ось цей лист Потьомкна до цариц:
"Всемилостивейша государиня!
Вашй мператорськй величност вдом вс дерзновенн вчинки колишнього Сч Запорозько кошового Петра Калнишевського його спльникв судд П. Головатого писаря . Глоби, кох пдступне буйство настльки велике, що не дерзаю вже я, всемилостивейша государиня, перелченням оного чпати нжне й людинолюбне ваше серце, а при тому не знаходжу ан найменшо потреби приступати до будь-яких дослджень, маючи явним доказом справжн до старшини ордери, що свдчать великсть злочину х перед освяченим вашо
мператорсько величност престолом, котрою, за всма цивльними, громадськими по- лтичними законами заслужити, по всй справедливост, смертну кару. Та як постйна блискучо душ вашо супутниця добросердечнсть перемага суворсть злост сумирним материнським виправленням, то й вдважувався я всепдданше уявити: чи не зволите ви височайшим указом згаданим пдданим праведному суду вашому в'язням, котр вдчули тягар-свого злочину, оголосити милосердне вибавлення х вд заслужено ними покари, а замсть того з вдомо вже небезпеки вд ближнього перебування х до колишнх запорозьких мсць, повелти вдправити на вчне утримання в монастир з кох кошового в Соловецький, а нших у розташован в Сибру монастир, з забезпеченням за рахунок конфскованого колишнього запорозького майна; кошовому по карбованцю, а ншим по пвполтини на день. Залишки ж потм повернути, за всю справедливстю, на задоволеная розореним ними врнопдданих ваших рабв, ко, корячись божественному вашому розпорядженню, зносили буйство колишнх запорожцв без найменшого опору, чекаючи ви--бавлення свого вд десниц вашо потерпвши збиткв бльше нж на 200 000 карбованцв, ком не залишу я спврозмрне робити задоволення, всемилостивйша государиня.
Вашо мператорсько величност врно всепдданший раб князь Потьомкн".
На дйсному пдписано власною рукою . в. так: "Бути по цьому".
14 травня 1776 р.. Царське Село".
Промовистий документ варто звернути увагу на пдкреслен автором слова, як переконливо свдчать про причину заслання в далек кра про те, що суд був-таки якийсь. Треба зауважити, що на утримання кошового Петра Калнишевського було видлено астрономчну на той час суму, якщо врахувати, що на харчування одного монаха Соловецького монастиря витрачалося всього дев'ять карбованцв на рк (менше трьох копйок в день, а точнше дв з половиною). Це свдчить, що головною метою ув'язнення Калнишевського його соратникв була, насамперед, надйна, абсолютна, я б сказав, герметична золяця х вд Украни. Розташований на островах пвнчного Блого моря, вдрзаний вд материка, Соловецький монастир якнайкраще вдповдав такому призначенню.
8 червня 1776 р. урядовий сенат повдомив Синод про ршення, цариц й наказав, оголосивши Калнишевському з соратниками указ, негайно вдправити Калнишевського в Соловецький, Глобу в Туруханський, Головатого в Тобольський монастир "пд найсуворшим наглядом вд одного мсця до другого вйськових команд". Мж ншим, ус трокошовий, Глоба, Головатийфгурували в донос П. Савицького в счн 1767 р. Випадковий збгНе думаю. За пропозицю Потьомкна, Синод наказав монастирським властям, щоб "утримуван були в'язн с безвипускно з монастирв вддален були б не лише вд листування, але й вд будь-якого з постороннми людьми сплкування". 10 червня 1776 р. Синод надслав настоятелю Соловецького монастиря Досифею Тобольському архипастирю Варлааму вдповдн укази стосовно ж Петра Калнишевського додатково розпорядився начальнику тюрми "надсланого туди в'язня утримувати пд неослабною вартою солдатв, як перебувають у тому монастир". Дуже, мабуть, боявся царизм 86-лтнього колишнього кошового, якщо забезпечив йому аж потрйну охорону море, монастирську тюрму на остров та ще й постйну варту бля дверей камери.
25 червня 1776 р. конвой з семи чоловк, секунд-майор А. Пузирев-ський, унтер-офцер п'ятеро солдатв повезли Калнишевського з Москви до Архангельська. Вони прибули туди 11 липня 1776 р. , най-нявши за двадцять карбованцв пароплав у купця Воронхна, переправилися на Соловки разом з додатковою охороною; сержантом трьома рядовими, котрих видлив архангельський губернатор . Головцин для посилення нагляду за в'язнем. Отже, Петра Калнишевського охороняли в морському плаванн, крм екпажу, десять вйськовослужбовцв царсько арм.
ЗО липня настоятель Соловецького монастиря Досифей доповв у Синод, що вн прийняв арештанта Калнишевського для утримання його згдно з царським указом. Тут, у нелюдських умовах, судилося останньому кошовому проснувати 27 рокв,
Не може бути, що Калнишевський повернувшись до Гетьманки псля того, як було зруйновано Сч, подався згодом до цариц, як сказано в легенд. Стосовно Катерини II у нього не було люзй, вн добре знав цну "монаршо ласки". Зрештою, вже арештований, вн мг би звернутися до не з проханням про помилування, з каяттям, ймоврно, що цариця могла б зайвий раз продемонструвати сво "людинолюбне серце", "простила б" 86-рчного ддугана. Калнишевський не зробив цього ан пд час арешту, ан пд час 25-рчного ув'язнення. Ймоврно, що вн був заарештований восени 1775 р. за спробу вдродити Сч десь в ншому мсц. Н, не покрною жертвою царсько свавол був Петро Калнишевський, а мужнм свдомим борцем за кращу долю Украни, це, на мою думку, вивищу його герочну постать у наших очах. Про нього можна сказати словами Т. Шевченка:
"Караюсь, мучусь, але не каюсь!"
Звичайно, вн був дитям свого часу, обстоював нтереси козацько верхвки, гноруючи вимоги сроми, про це свдчать клька повстань заворушень на Сч пд час його правлння замах на його життя козакв Щарбинвського куреня 1770 р. Важко було догодити всм та ще й керувати свавльною волелюбною громадою, яку являв собою Кш Запорозький.
Петро Калнишевський був багатою людиною, володв 16 тис. голв худоби. Пд час арешту в його зимвниках та хуторах було описано 639 коней, 1076 голв велико рогато худоби, 14045 овець, 2175 пудв збжжя. За сво життя вн фнансував будвництво п'яти церков на Роменщин, в Межигрському монастир бля Кива, на Запорожж, робив м та монастирям багат дарунки.
в Роменському кразнавчому музе коштовне вангел, яке Петро Калнишевський подарував церкв свого рдного села Пустовйтвка. Про цей подарунок останнього кошового отамана Запорозько Сч зна цлий свт.
Свого часу вартсть його була 600 карбованцв золотом (за коня давали не бльше п'яти). Бльше пуда србла пшло на оправу, довжина яко понад 62 см, ширина32 см, товщина10 см. Виготовив його кивський майстер ван Равич. Ось як опису цей шедевр у книз "Укранське золотарство" М. 3. Петренко: "Спорднену з народним мистецтвом орнаментику ма србна оправа вангеля з дарчим написом останнього кошового отамана Запорозько Сч Петра Калнишевського, яке збергаться в Роменському кразнавчому музе (нвентарний номер 8803). Тут ми бачимо орнаментальн мотиви (розетки, пагнц рослин), дуже близьк до прикрас Покровсько церкви села Сорочинц, а також Преображенського собору в сел Мгар на Полтавщин. Наржники чльно сторони оправи вангеля зроблен у форм овальних внчикв, характерних для кивських оправ. Простр мж клеймами орнаментований оригнальними стеблами стилзовано трави й аканта. Дуже цкав прикраси спдньо дошки. Наприклад, пукл тут виконан у вигляд майолкових розеток, типових для будов Украни XVIII ст. Мж дрбненьким стилзованим листям розсипан
купками снжинки. Корнець прикритий орнаментальною сткою з густого плетива лози".
А дарчий напис вигравйовано в нижнй частин передньо обкладинки: "Ся книга вангеля здлана коштом войска Запорожского низового суд вйськового Петра вановича Калнишевського". 1760 р., коли виготовлено пам'ятку, Калнишевеький ще був суддею вперше кошовим отаманом вн став 1762 р., а до "судйства" вн тривалий час був вйськовим осавулом.
Будучи кошовим, вн збудував на батьквщин в Пустовйтвц церкву Свято Трйц. Збереглися документи: "В духовну протопопю роменську управу доповдь. Вйська запорозького низового пан кошовий отаман Петро ванович Калниш, в сел вдомства протопопи роменсько Пустовйтвц, в якому вн, пан кошовий, народився, вд свого кошту власного знову дерев'яну, в м'я пресвято Трйц церкву на мст вольному збудували..." "...В духовну роменську управу доповдь. Вдомства протопоп роменсько, в приход троцькм пустовйтвськм закладена в минулому 1773 р. дерев'яна церква, на мсц напвзруйновано, знову будувалася всм коштом до дино останньо потреби цього села Пусто-вйтвки уроженця, Сч кошового отамана Петра Калниша збудована вже до самих верхв".
З наведених документв видно, що Петро Калниш вдруге фондував будвництво церкви.
Псля Велико Втчизняно вйни церкву перебудували на клуб. Нин залишки перебувають у занедбаному стан, вона конче потребу вдбудови й реставрац.
1929 р. доктор мистецтвознавства професор С. Таранушенко дослдив Троцьку церкву в Пустовйтвц змалював зробив креслення, сфотографував (на сьогодн збереглося 5 фотокарток). Фахвц вважають цей храм, споруджений 1773 р., одним з шедеврв укрансько архтектури.
На кошти Петра Калнишевського збудовано й грандозну дерев'яну Покровську церкву в Ромнах, освячену 1770 р. Як встановив кразнавець Ф. . Сахно, споруджували, починаючи з 1764 р., майстри теслярського цеху мстечка Смлого . Босик, М. Руденко, С. Дзюба, Т. Тертишник, Т. Лихола з помчниками цих зодчих нарадив Петру Кални-шевському його брат Семен, священик Миколавсько церкви в Смлому, котру вони перед цим спорудили. Покровську церкву будували шсть рокв, датування 1764 р. виклика сумнв, бо на той час Петро Калнишевеький кошовим не був, а став ним наступного року. Як вважа головний архтектор Фладельфйського унверситету (США), куратор виставки автор каталогу "Дерев'ян храми Украни. Шедеври архтектури" (Нью-Йорк, 1987) Тит Геврик: "Найвизначншою спорудою Полтавщини була церква св. Покрови, ЗО метрв заввишки, в Ромнах (1764), збудована на замовлення останнього кошового Запорозько Сч Петра Калнишевського Д. Чорного (над головними дверима церкви було вирзано напис: "...сооружен храм се во имя Покрова Богоматер коштом й старанием воиск запорожским кошевого благородного гидина Петра Калнишевського й Давида Чорного в лето..."). Побоюючись, що росйська царська адмнстраця зруйну, 1908 р. стародавню церкву перенесли до Полтави, де вона згорла 1941 р. пд час друго свтово вйни.
На будову церкви св. Покрови вплив мала архтектура тодшнх кивських мурованих церков. Провдний спецалст у галуз народного й професйного укранського зодчества Тит Геврик з США так оцню цей шедевр: "Одним з найкращих зразкв коностасв був у церкв св. Покрови в Ромнах (скульптор С. Шалматов, 17681773). Вн був виконаний винятково розкшно в стил рококо, типовому для укранського сницарства (рзьблення по дереву), середини XVIII ст. коностас з чотирьох рядв був настльки високий, що детал його верхвки, увнчано скульптурною композицю Отця небесного серед хмар путтв, ледве можна було розглядти з земл. В третьому ряд цього коностасу були дерев'ян стату на консолях св. Захар, св. Аарона, св. оанна Хрестителя св. вангелста. В першому (намсному) ряд були чотири стату з липового дерева, розмром на три чверт повного зросту; Там були св. Миколай, Два Маря, сус Христос Покрова Пресвято Богородиц. На половинках царських ворт було вирзьблено сцену Благовщення, а над нею голуба, символ святого Духа. Цю композицю завершувало зображення мста з лвобережною дерев'яною церквою та Розп'яття, увнчане короною. Над бчними дверима коностасу також були вмщен корони".
Про ункальнсть цього витвору можна судити хоча б з того, що видатний майстер С. Шалматов працював над ним майже п'ять рокв, тод як у середньому робота над великим бароковим коностасом забирала вд двох до трьох рокв. Чому ж росйсько-царська адмнстраця церковн власт мали намр знищити Покровську церкву в РомнахЛибонь тому, що була вона надто вже укранська, козацька такий соб символ славного минулого краю. Пд кервництвом урядовцв парх Росйсько Православно церкви ще до 1917 р. було знищено або перероблено багато старих храмв. Ще 1803 р. Синод РПЦ заборонив будвництво рублених церков укранського типу. Росйська церковна влада також заборонила прикрашати коностас скульптурами, коронованою Двою Марю (це стосувалося й придорожнх каплиць) ц особливост укрансько церкви були, на думку царських церковних властей, неправославними, схизматичними, отже, небажаними.
Петро Калнишевський мав що втрачати, однак усе одно не примирився з царською сваволею пдступнстю.
А в Укран тим часом окупанти длили здобич загарбан земл Коша Запорозького. По 100 тис. десятин пожалувала цариця Потьомкну князю Прозоровському, генерал-прокурор князь Вяземський, один з авторв антикозацького манфесту, одержав 200 тис. десятин земл, на якй колись знаходилася сама Запорозька Сч, перейменована на Покровську фортецю. Згодом ц земл стали власнстю нмецького барона Штглца. Решту земель подлили мж новоспеченими й "столбовими" дворянами, офцерами царсько арм, помщиками та ноземними переселенцями-колонстами.
Доля ж Калнишевського стала тамницею для всх, за винятком царського двору, причетного до його арешту ув'язнення. Колишн запорожц склали легенду про те, що хнй останнй кошовий втк до Туреччини, там одружився навть мав сина. нша ж легенда розповда, що Калнишевський оселився на Дону, про це ж свдчить тогочасна псня:
Ой, полети ж ти, та чорная галко,
Та й на Дон рибу сти.
Ой, принеси нам, ти чорная галко,
От Калниша вст.
Та вже ж мен не летти
Та й на Дон рибу сти.
Та вже ж мен не носити
От Калниша вам вст.
А Калниш тим часом карався в одному з найстрашнших казематв " Головленково веж Соловецького монастиря. сторик М. Колчин, котрий у 1880-х роках був монастирським фельдшером, так опису камеру цього в'язня: "Перед нами маленьк, аршина два (один аршин71 см) двер з крихтним вконечком посередин; двер ц ведуть до житла в'язня, куди ми входимо. Воно ма форму лежачого урзаного конуса з цегли, завдовжки аршина чотири, завширшки сажень, висота при вход три аршина, у вузькому кнц пвтора. При вход праворуч ми бачимо лаву ложе для в'язня... На другому боц залишки розламано печ.
Стни... сир, плсняв, повтря затхле, сперте. У вузькому кнц кмнати знаходиться маленьке вконце вершкв шсть у квадрат, промнь свтла, наче крадькома, через три рами дво рат тьмяно освтлю цей страшний каземат. При такому свтл читати можна було лише в найсвтлш дн й то з великим напруженням зору. Якщо ув'язнений пробував крзь це вкно подивитися на свт божий, то його погляду вдкривалося саме кладовище, що знаходиться просто перед вкном. Тому, хто бував близько пвгодини в задушливй атмосфер каземату, ставало душно, кров приливала до голови, з'являлося якесь безмежне вдчуття страху. В кожного, хто тут побував, навть найсуворшо людини, мимовол вириваться з грудей якщо не крик, то тяжке зтхання з язика злта запитання: "Невже тут можливе життя" Невже люди були настльки мцн, що зносили роки цього домовинного снування"
Крм того, в камер проткала стеля, про що свдчить письмова доповдь вд 12 жовтня 1779 р. намсника, знайдена в монастирському архв: "За багаторазовим мене проханням П. . Калнишевського для потреби йому до виправлення перекриття кел, в якй вн живе, що вд дощу велика теча вдбуваться, вд чого одежа в нього гни, просить ваше високопреподоб наказати особливо, понад монастирських найнятих у теслярську роботу робтних, на його рахунок найняти чотирьох чоловк навесн з ншими монастирськими робтними надслати з вказвкою на його м'я, хто якими цнами". Так, за власн грош Калнишевський вдремонтував свою камеру.
Його тюремний режим вдзначався особливою суворстю. У "Вдомост про колодникв, що утримуються в Соловецькому монастир", написано: "Петро Калнишевський з 1776 р., липня 29. За наказом Потьом-кна, за височайшим повелнням для утримання безвихдно з монастиря позбавлення не тльки листування, а й усякого з стороннми особами сплкування, пд пильною вартою солдатв, що знаходяться в монастир", ц слова постйно писав архмандрит у вдомостях, як вн регулярно посилав до Синоду. За переказами, останнього кошового виводили з камери до церкви лише трич на рк: на Великдень, Преображення Господн Рздво, але в архвах не знайдено пдтвердження навть цьому.
Влтку Калнишевського позмнно охороняло четверо солдатв, при нших в'язнях було по дво: взимку бля його каземату 15 чатувало тро бля всх нших по одному. Калнишевського стерегли т ж сам найнадйнш охоронц: В. Соханов, А. Михайлов, . Матвв, В. Не-стюков. Вони одержували грош для харчування бранця один карбованець на день купували йому ту жу, яку вн замовляв. Про це свдчать записи в "Зошит, даному конторою монастирського правлння казначею ромонаху оанну, для запису видач харчових грошей колишньому Сч Запорозько кошовому Петру Кальнишевському".
Отже, матерально скрути цей в'язень не вдчував: вдомо, що Калнишевський на згадку про себе подарував Соловецькому монастирю коштовне вангел вагою понад 34 фунти србла вартстю 2435 карбованцв. Псля шстнадцятирчного перебування в каземат Головленково тюрми його перевели в кращу камеру поряд з кухнею, де вн пробув ще дев'ять рокв. лише указом нового царя Олександра вд 2 квтня 1801 р. Петру Калнишевському було "даровано прощення" надано право обрати соб мсце проживання на свобод за власним бажанням.
110-лтнй в'язень, котрий за 25 рокв перебування в одиночках, як твердять перекази, ослп, нарешт став вльний. Указу вд 2 квтня передувала переврка спискв ув'язнених вс мпер. Такий список направив архангельський генерал-губернатор Мезенцов на розгляд уряду той звльнив з Соловецько тюрми лише двох: одним з них був Петро Калнишевський. Вже у вдомост арештантв за березень 1801 р., направленй Соловецьким монастирем до столиц, навпроти прзвища Калнишевського зазначено: "прощений". Указом вд 2 квтня 1801 р. лберальнший цар Олександр скасував Тамну експедицю звльнив багатьох в'язнвпочиналося XIX столття. Старожили монастиря розповдали Д. Яворницькому, котрий розшукав могилу останнього кошового, що "псля нього залишилося в камер понад два аршини нечистот, що, просидвши у в'язниц такий тривалий час, вн здичавв, став похмурий втратив зр; що в нього, як у звра, виросли пазур, довга борода, весь одяг на ньому, каптан з удзиками розповзся на шматки спадав з плеч". Вд нього тхнуло землею. Але вн не втратив розум. 7 червня 1801 р. Петро Калнишевський у лист до архангельського губернатора Мезенцева не без рон дяку за звльнення просить дозволити йому "в обител сй чекати з спокйним духом кнця свого життя, що наближаться, бо за 25 рокв перебування в тюрм вн до монастиря цлком звик, а свободою тут насолоджуться повною мрою". Мовляв, коли вся крана стала тюрмою, то чи варто шукати волю за межами Соловкв. Та й куди йому хати на покрпачену Украну ятрити душу, спостергаючи, як, за словами Т. Шевченка на рунах "Сч мудрий нмець картопельку садить"дине прохання висловив вн у цьому лист щоб дожити "залишок днв безбдно", хай йому залишать те ж арештантське утримання по одному карбованцю на день, що цар дозволив. Цкаво, хто ж писав цього листаЯкщо Калнишевський особисто, то вн у сво 110 рокв не втратив зору, як свдчать перекази.
Восени 1803 р. Калнишевського не стало. Перед Преображенським Собором Соловецького Кремля, на срй грантнй плит вибито святенницьку ептафю: "Тут поховано тло в боз почилого кошового колишнього Запорозько грзно Сч козакв отамана Петра Кальнишев-ського, засланого в сю обитель за височайшим повелнням 1776 р. на спокуту.Вн у 1801 р. за височайшим же повелнням, знову був звльнений, але вже сам не побажав залишити обитель, в кой знайшов душевний спокй смиренного християнства, щиро визнавши сво провини. Помер 1803 р., жовтня 31 дня, в суботу, 112 лт вд роду, смертю благочестивою, доброю".
Точне ж мсце, де знаходиться могила, нин невдоме, в 2030-х роках нашого столття на монастирському цвинтар були табрн городи, де вирощували овоч. До наших днв дйшла лише надмогильна плита з цим написом, викарбуваним 1856 р. постриженим у монахи блоцерквським протодияком, котрий заховався пд криптонмом А. А. або Л. Л. (теж, мабуть, укранець).
Все це ми знамо тепер. А псля арешту Петра Калнишевського майже сто рокв про його долю нкому нчого не було вдомо. Царизм умв берегти сво тамниц.
Як же було розкрито "тамницю останнього кошового"Влтку 1862 р. про нього почув вд селян поморського села Ворзогори сторик П. С. фименко, засланий до Архангельсько губерн за революцйну дяльнсть. Найстарш з мсцевих жителв нби ще бачили Калниша живим. П. С. фименко знайшов у архв Архангельсько канцеляр "Справу по повдомленню Державно вонно колег контори про вдправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Кальнишев-ського, червня 11 дня 1776 р.". Опрацювавши вс ц матерали, вчений написав статтю "Кальнишевський, останнй кошовий Запорозько Сч", яку було надруковано в
журнал "Русская старина" за листопад 1875 р. Так було повернуто з забуття м'я могутнього сина укранського народу, який все сво життя обстоював нтереси Запорозько Сч, розумючи, що доки буде на Вкран Сч, доти буде жити Украна.
Список використано лтератури.
1. сторя Украни-Рус Микола Аркас - Одеса Маяк 1994р.
2. Вязн Соловецького монастиря Г.Г. Фруменков Архангельск
1968р.
3. Журнал Киевская старина 9 - 1887р.
4. Укранське золотарство М.З Петренко 1973р.
5. Память столть 5 1997р.